Преподобный Сергий родился в Тверской земле, в годы княжения тверского князя Дмитрия, при митрополите Петре. Родители святого были людьми благородными и благочестивыми. Его отца звали Кириллом, а мать — Марией.

Удивительное чудо свершилось еще до рождения святого, когда он был в утробе матери. Мария пришла в церковь на литургию. Во время богослужения неродившийся ребенок трижды громко прокричал. Мать заплакала от страха. Люди, слышавшие крик, стали искать ребенка в церкви. Узнав, что младенец кричал из утробы матери, все изумились и устрашились.

Мария же, когда носила ребенка, усердно постилась и молилась. Она решила, если родится мальчик, посвятить его Богу. Младенец появился на свет здоровым, но не хотел брать грудь, когда мать ела мясную пищу. На сороковой день мальчика принесли в церковь, крестили и дали ему имя Варфоломей. Родители рассказали священнику о троекратном крике младенца из утробы. Священник же сказал, что мальчик будет слугой Святой Троицы. Через время ребенок не стал брать грудь в среду и в пятницу, а также не хотел питаться молоком кормилицы, а только своей матери.

Земский врач Дмитрий Ионович Старцев приезжает работать в губернский город С., где вскоре знакомится с Туркиными. Все члены этой радушной семьи славятся своими талантами: остроумный Иван Петрович Туркин ставит любительские спектакли, его жена Вера Иосифовна пишет повести и романы, а дочь Екатерина Ивановна играет на рояле и собирается ехать учиться в консерваторию. Семья производит на Старцева самое благоприятное впечатление.

Возобновив через год знакомство, он влюбляется в Котика, как зовут Екатерину Ивановну домашние. Вызвав девушку в сад, Старцев пытается объясниться в любви и неожиданно получает от Котика записку, где ему назначается свидание на кладбище. Старцев почти уверен в том, что это шутка, и тем не менее ночью идет на кладбище и несколько часов безрезультатно ждет Екатерину Ивановну, предаваясь романтическим грезам. На следующий день, облачившись в чужой фрак, Старцев едет делать предложение Екатерине Ивановне и получает отказ, поскольку, как объясняет Котик, «сделаться женой — о нет, простите! Человек должен стремиться к высшей, блестящей цели, а семейная жизнь связала бы меня навеки».

Старцев не ожидал отказа, и теперь его самолюбие уязвлено. Доктору не верится, что все его мечты, утомления и надежды привели его к такому глупенькому концу. Однако, узнав, что Екатерина Ивановна уехала в Москву поступать в консерваторию, Старцев успокаивается, и жизнь его возвращается в привычную колею.

Мир книги

В ауле, где вечером на порогах сидят черкесы и говорят о своих битвах, появляется всадник, тянущий на аркане русского пленника, который кажется умершим от ран. Но в полдень пленник приходит в себя, вспоминает, что с ним, где он, и обнаруживает кандалы на своих ногах. Он раб!

Мечтою летит он в Россию, где провел молодость и которую покинул ради свободы. Ее мечтал он обрести на Кавказе, а обрел рабство. Теперь он желает только смерти.

Ночью, когда аул угомонился, к пленнику приходит молодая черкешенка и приносит ему прохладный кумыс для утоления жажды. Долго сидит дева с пленником, плача и не имея возможности рассказать о своих чувствах.

Много дней подряд окованный пленник пасет стадо в горах, и каждую ночь приходит к нему черкешенка, приносит кумыс, вино, мед и пшено, делит с ним трапезу и поет песни гор, учит пленника своему родному языку. Она полюбила пленника первой любовью, но он не в силах ответить ей взаимностью, боясь растревожить сон забытой любви.

Жнівень выйшаў. Восені пачатак.
I па ўзлессі жоўтыя сляды.
Сілы правяраюць птушаняты –
Б’юць па голлі крыллем маладым.
Правяраюць хорам галасістым
Крылляў адгадованых узмах,
Значыць, першы вецер ледзяністы
Ім другі пакажа сёння шлях.

– Што ты патыкаўся са мною? – крычала крапіва асоту: – Ці я табе раўня? Нічога ты не робіш; ніхто цябе не знае; ветраеш недзе ў полі сярод аўсоў. Вот я так увіхаюся: таго крапіва пацалуе, хто крапіву згатуе. Кожны крапіву знае, кожны спамінае, на кожным падворку расту я. Глядзь! ужо аж да прызбаў падпаўзла.
– Як жа, – адазваўся стары асот, – я расту далей, бачаць мяне людзі радзей, але мусіць мае шпількі дык даўжэй помняць ад крапіўкі.
Якраз на той час падслухала іх гутарку малая Марута і кажаць:
– Не хваліцеся: абое вы рабое! Матулька казала, што вас абодвух з карэннем выдзярэ.

Што я скажу вам у адказ?
Шкада мне вас.

Шкада мне вас, зласлівых, мітуслівых,
зайздрослівых і, значыць, нешчаслівых.
Бо, як вядома, каб шчаслівым быць,
быць трэба добрым і дабро рабіць.

Шкада мне вас, сябелюбівых, хцівых,
карыслівых і, значыць, нешчаслівых.
Бо, як вядома, каб шчаслівым быць,
патрэба не сябе — другіх любіць.

Каго вы любіце? Хто любіць вас?
Шкада мне вас. Вось мой адказ.

– Вось вам новенькая! – сказала Вера Паўлаўна, уваходзячы ў клас.
Новенькая ў канцы лютага? Па партах праляцеў шэпт, і трыццаць пар цікаўных вачэй нацэліліся на тонкую бялявую дзяўчынку.
Але дзяўчынка не пачырванела, не апусціла вачэй. На твары яе не было і следу збянтэжанасці. Наадварот, яна глядзела на ўсіх смела, нават крыху задзірыста, нібы хацела сказаць: «А я вас ніколечкі не баюся, можаце глядзець на мяне, колькі хочаце».
– Завуць яе Люда Арловіч. Яна – выдатніца, – сказала Вера Паўлаўна.
– Адразу відаць, што задавака, – ціхенька прашаптаў Віця Савіч. Словы «выдатнік», «выдатніца» заўсёды выклікалі ў яго злосць, і гэта, відаць, таму, што сам ён ніколі не атрымліваў пяцёрак.
– Чаму задавака? – запытаў у сябра Толя.
– Бачыш, як глядзіць, нібы яна – Гулівер, а мы – ліліпуты!
– Пабачым яшчэ, якая яна выдатніца! – з выклікам прашаптала сваёй суседцы Оля Голуб. Оля не магла ўявіць сабе, каб нехта ў класе вучыўся лепш за яе.

Хлопчык глядзіць...
Вачам сваім веру – не веру.
Адкуль ты прыйшоў
у дом гэты, гэту кватэру?

Хлопчык глядзіць...
О божа! О маці часная!
Нічога не знае ён.
Мяне ж ён, здаецца, знае?

Хлопчык глядзіць...
Глядзіць проста ў вочы.
Хлопчык глядзіць...
Як быццам спытаць нешта хоча.

Я ведаю – што.
Няма ў мяне толькі адказу.
Калі ж ён і ёсць –
не вымавіш так вось адразу.

Хлопчык глядзіць...
Позіркам, поўным наіву.
Поўніцца сэрца маё
трывогай шчымлівай, шчаслівай.

Хлопчык глядзіць...
Я ў позірку тым дзіцячым
бачу пачатак сябе,
сваё прадаўжэнне бачу...

Ужо золак заззяў,
Святло льецца ў прастор.
I ачнуўся ад сну –
Ціха шэпчацца бор.

Як кудзеля, туман
Яшчэ вісне ў палях,
I струменіць-плыве
Ад лугоў свежы пах.

Загарэўся агнём
Край усходні нябёс,
I ляцяць на зямлю
Іскры сонечных кос.

I здаецца – ўвесь свет
Яркім сонцам сагрэт.
Сонцу рада зямля –
Шле усмешку-прывет.

Прашумеў вецярок
Па кустах лазняка –
I іскрыцца-гарыць
Залатая рака.

А ўгары – небасхіл
Хараством зіхаціць...
Сонцу яснаму гімн
Безупынна гучыць.

На базар у мястэчка маласельцы1 выпраўляюцца зазвычай на цямочку, калі толькі пачне сачыцца чырванню ўсходні край неба, бо са сваім няхітрым пажыткам: рабою курыцай пад пахай, галкай масла і якімісьці трыма дзесяткамі яец у кошыку, трэба паспець на базарны пляц загадзя, пакуль там не віруюць натоўпы цікаўных і безграшовых местачкоўцаў. Дарога ж няблізкая – вёрст пятнаццаць, ды ўсё сухадоламі, балотцамі, і толькі перад самымі Ганцавічамі сцяжына выведзе на грунтавы наезджаны тракт. Дзед Сцяпан павёз на продаж падгладжанага асенчука2, укінуўшы яго на салому ў задок воза, то і выбраўся з дому яшчэ раней – пеўні не спявалі. Збоку ў палукашыку прымасцілася баба Марка: будзе ў мястэчку крычма расхвальваць лычаваты твар ды лічыць кіпы грошай, чаго, на яе думку, вусаты недарэка не ўмее рабіць. Дзеля такога ўрачыстага выпадку, як выезд у вялікі свет, яна апранула свае лепшыя строі: квяцістую кофту, рыжую саржавую спадніцу, стракатую турэцкую хустку. Не баба, а царэўна, тым болей, што і на кіпцюрастыя ногі ў яе знайшліся ў куфры зусім прыстойныя сандалеты. Прыбраная, як на вяселле, баба Марка, аднак, і тут паказала круты нораў – перад ад’ездам успарола Вінаградава3 з ложка і хоць набурчэлася ўдосталь.

Наверх